Ти маєш можливість ще й раною стать.
І діткнута плоть язиками багать
достойно знесе усі муки високі...
Та поки у камені іскри ще сплять,
хутчій витискай з нього соки,
і мури розкидай, і вежі зруйнуй,
і вилущи зрілу бруківку,
щоб час розступився ушир-глибину,
щоб легко було проростать, мов зерну,
ногами торкнувшись долівки.
Бо з глини постали, крізь сита густі
ретельно просіяні тричі;
чому ж ми камінням, немов в забутті,
своє підпираєм величчя?
... Безмежність для зору, та й що межувать?
Трава то приб’є, то відхлине,
і в серці твоєму така неоглядь,
мов стала стоокою глина.
Наохляп душа схарапуджена мчить
на обрій, на обрій, на обрій...
Не кришиться глина на глиняну мить,
і глиняна плоть щонайвищої проби.
Та камінь раптово упав з висоти,
прошився вогонь у траві, мов гадюка;
ти болість відчув, роздвоїлись світи,
і кришиться все, що не візьмеш у руки.
Та каменя взяв, він зростав на очах,
щохвилі опуклював міццю долоні
і кожним кристалом уголос кричав:
— Я — камінь, я — камінь з небесного лона.
Я твердь, я міцнота, затула твоя,
піднось мене вище угору,
де отвір огненний у небі зія
і полум’я жбуха прозоре... —
Під ноги я камінь важенний поклав,
він ріс, а я меншав щомиті.
Він безліччю ссалець краплини тепла
висмоктував з мене несито.
І глина тілесна на кість запеклась,
і простір сипучий кришився,
і сипався, сипався мелений час,
а замість трави вже пісок ворушився.
І камінь впивавсь у вуста гостряком,
пісок засипався, і рана щеміла,
я камінь лизав, поторкав язиком,
і тріскалось, тріскалось глиняне тіло.