Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла,
і, учадівши, всох серед снігу будяк.
Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла
і біліє, біліє в очах березняк...
Кім’ях снігу летить у безодню зіниці
і, маліючи, тане в її глибині,
і зникають у небі побілені птиці,
і минають, минають раховані дні.
Ох, як пахне життя! Особливо — минуле.
День від дня не відняти — суцільний клубок.
Тільки голос подасть здаленіла зозуля
з глибини забуття, з осереддя думок...
І холодне крило аж по горло нагорне
запахущих снігів і тебе захмелить,
аби сохле стебло не здавалося чорним
і прожите життя не збігалось у мить.
Розкотив сповиття по самісіньке літо
і звільнив свою плоть, закричав немовлям,
бо без білих снігів надто вільно на світі,
що й поглинути може потульна земля.
В білий кокон снігів сповивайся щільніше,
до стебла хай тебе приторочує нить:
хилитайсь, хилитайся, неначе горішок,
щоб до білої суцвіті сніг пережить.