Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - У попелі білім, в руйновищах білого царства...

У попелі білім, в руйновищах білого царства, немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, і п’яний іде, по черзі вітається: «Здрастє», — частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, і знайде у попелі синій гартований ніж, і сині вудела, які позостались від збруї, вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, мов шибку, позначить; і видиха з парою голос пригаслий на скло, і видавить ліктем отвердле повітря гаряче, аби долетіло до мене звертання: «Павло!». І я стрепенувся, віддалений віком від нього, розплющивши очі, побачу ранкове вікно: хитається штора не знати чому і від чого, і світло лежить на долівці, немов полотно. Е, ні, не наснилось... Неначе отрута, закапалось ймення у вуха крізь сон, і власне життя вже здавалось почутим, і тиша була, як тугий виногрон... Чому ж я тремчу перед смугою світла, і штору рухливу відсунуть боюсь, мов протяг холодний, що дме з того світу, ввійшов був у тебе і кров’ю загуск... І світло спинилось в дорозі до тебе: бліде, полотняне — на клапті хоч ріж, і сонце застряло у попелі неба, як в пам’яті сонній: війна і леміш...