Мово убога в устах недоріки —
тільки й спроможен сказати «люблю»...
Сніг дотліває, піняться ріки,
хвилі прозорі горблять ріллю.
Світла, ой світла в очах невимовність:
шум зашумовує, вітер хмелить,
над головою хмари верховні
перемальовують світлу блакить.
Для похвали, мабуть, слово... і тільки...
Світе безмежний, відбитий в мені,
наче в очах перелітної бджілки:
крапля роси на медовій струні,
лоно молочне солодкого цвіту,
світле весьдення і хвиля тепла,
фарба співуча минулого літа
в пам’ять щілясту вогнем натекла.
Зверху — лубець, але зелень зісподу,
зокола — голос, всередині ж — біль!
Ймення, як взяток в бджолину колоду
визбирав — тісно в самому собі.
Але не висловить захвату й криком —
з горла за голосом вилетів рій:
— Ой та навіщо, світе великий,
вічне мовчання внизу і вгорі? —
Зором всотав все до лушпини,
слухом і пошум, як в мушлю втягнув...
Та як в сопілці — в душі порожнина:
хто ж тільки дмуха в мою глибину?