Навчились думать — ну про що? —
утупившись у шибку.
Сотає вітер білий шовк,
морозяную нитку.
А в кожнім дереві — дупло
очима тліє дрібно;
та раптом дятлове крило
розпорошилось срібно...
А наше житло — то є ми —
воно луна, то нишкне,
похрускує собі кістьми,
до протягів навикле.
В суглобах житла — тіла ритм,
у м’язах — наша втома,
та наші смутки — за дверми —
не викриєм нікому.
Зліта, гніздиться по кутках
червонопера свічка,
посидить хвилю у руках
і відліта за січнем.
І ми слухняно водим гру
(хоч нам вона й немила),
збираєм пір’ячко до рук,
що свічка розгубила...
І що не крок, то менша дім
і більшає докука.
Гукаю: — Серденько, ходім,
розв’яжем собі руки,
розпустим пір’я — хай летить
на всі чотири боки;
і візьмем довгу білу нить,
щоб змірять шлях на кроки.