Запорошене око сльоза омиває,
схолонають ліси, і листочок листка доганяє,
і повзуча трава завмирає, наїживши спину,
щоб ухутрити плечі тобі соболино.
Ніби іскра — папір — порошина пекуча
пропалила весь світ — чорна дірка зія,
отвір ширша — для ширших сполучень
продувається пам’ять твоя...
Та у звивині мізку — тернина —
гострий спогад, урослий цвяшок:
пропалила долоню жарина,
і крізь неї тече порошок.
Не вхопить мені борошна, нене, у жменю,
губ мені не стулить, бо пече,
корба крутиться, кру... помрячено,
борошенце крізь руку тече.
Запорошені очі не бачать,
як листок обганяє листка,
борошнина, мов присок, гаряча
білу днину наскрізь пропіка...
І повіки, обтяжені мливом,
підіймати все важче мені...
благувато, ні, мабуть, щасливо
посміхаюсь — гну губи мучні.
І обметицю злизую з жорен,
обціловую камінь терпкий,
струмінь борошна свердлом прозорим
у долонях буравить дірки.
І язик діркуватий, як сито,
слово «хліб» не протисне ніяк,
аби пам’ять з життям сполучити,
відновивши забутий вже смак.
І мовчу, і кручу свою корбу,
чую вік, як гуркочуть трибки,
бачу, котиться торба із горба,
хоч заплющивсь, бо граю в жмурки.
І трава, наче дріт, під ногами,
і куди не ступлю — дерева...
— А за ким я біжу?
— За листками...—
Вітер пам’ять, мов ліс, продува...