Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - На відстані думок, на один скид повіки...

На відстані думок, на один скид повіки, любове ти моя, вербова, лугова... Послухай, ллється шкло — то півень кукуріка, і хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, що вийшли з берегів на безмір весняну, аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде позаду, оглянешся — нема... нікого... каламуть... та терпкість увідхнеш — і вийдуть, як з свічада, наличники, гвіздок і звіробою жмут... Угледиш на стіні повище вікон смужку, що полишила ніч чи повінь весняна; почуєш, як співа в руці хитлива дужка, як у відрі гуде кринична глибина. І ступиш крок назад, в байдуже шкло упрешся, до нього листя шар торішнього припав, не втриматись тобі, вітрами здмуха з плеса теперішності дня, щоб в пам’ять углибав. І, розгорнувши час, розгорне жайвір крила, щоб вимірять на звук небесну глибину, та в оці горобця безодню ти відкриєш, студену, аж пальку, бентежну, аж страшну.