Ти — доле моя у країні живих. І пристання.
Знемігся язик мій щомиті тебе покликать:
для ймення твойого я випив повітря останнє,
для з’яви тебе в уяві моїй — вже повіки тремтять...
Мов лопнула куля — світ збігся і стиснув довкола...
Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені,
розтулюю губи, холонучи в смолах,
і рухи судомляться, шепти такі голосні:
— Ма-рі-є-є... —
Був поклик солодкий, солодкою — мука.
Вода у відерці затвердла на лід,
у товщу густого повітря рука твоя стука...
— О, скільки ж я спав, якщо перебарвився світ!
— Маррі-є-є...—
Пухирчики швидко холонуть,
опукливши простір, загуслий в бурштин.
Ми — зміст, а не форма. Простерті до тебе долоні
такі красномовні. І свідчить стремління
про вічне життя, а не згин.
Отава духмяна травою зеленою стала,
і стріха розшита колоссям налитим дзвенить...
— Маріє, чому ти змарніла?
— Я любий, не спала, аби не прогаяти сонячну мить.
Аби в забутті про життя не забути —
у лоні ж моєму окрушина світла росте.
Це ж я з твоїх віч, наче ряст, іздмухала сутінь:
дзвенить довкіл тебе повітря співке, золоте...
Воно, наче призма, все збільшило втричі...
зіниці і вії... поглибивши зморшки чіткі,
і згадки провальні, немовби хтось пам’ять позичив,
лиш ти височієш, і сонячна пустка довкіл...
— Допоки ти спав, прожила я потрійно:
за себе, і тебе, й за те, що у лоні було
мачиною-іскрою (тихе життя самостійне),
аби не отвердло вкруг тебе повітря на скло.
... Припавши до губ моїх, вдмухала знову ти в мене,
живлюще повітря, краплину свойого життя.
І я гуконув на весь голос шалено:
— Маріє! —
і знову запавсь в забуття.