Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Поклик

Намарилось недоброхіть: недбайний день і погуляння, кругом штахетник, наче кліть, а посередині стоїть драбина в небо, і останній щабель зелений, наче віть, — не досягнуть, не долетіть, бо неспроможен до літання... Поволі-воленьки іти, перебирать щаблі трухляві, а на хмарині зверху — ти, в блакить вмочивши крила дляві, пливеш — мені не досягти... Щаблі обрушуються — ниць я падаю грудьми на кілля, і стрімко в пролійки зіниць земля вліта, як шмат вугілля. Свідомість гасне: попіл, тьма, поволі зменшується іскра... Та раптом голос підійма: — Вставай! Хутчій! Рівняйсь на дійсне! — Я звівсь і відпечатав крок, рівнявсь на сонечко ліворуч, проте хмарину бачив зрок, хоча очей не зводив вгору. І чув пекучий в грудях біль, так ніби паколи стриміли, і голос чув, що звідусіль гукав: — Лети душею, а не тілом!