Дуб-небодержець взеленив повітря
і наслухає, як кружеля земля на корені.
Чи ж під стопою рухається й світ?
І по слідах народжується камінь?
... Ой ти, любий-перебірничку,
ходиш кругло по камінчику!
На підошвах ні пилиночки,
розтираєш білі дниночки...
Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу,
і відпечатавши насмолені підошви,
гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж
рухоминання,
а в крові — сімені бентежне дозрівання, але, але
велеречиві
рухи витворюють у глині порожнини, в опуклий
зліпок кидають жарини
і ночі ждуть... ждуть ночі... ночі ждуть...
Сіда на листя смерку каламуть, як по грозі, по
зливі, по днюванні,
але весь сенс в повільнім проростанні, не по землі,
а вглибину настійно
стремить хребет у небо самостійно: і виростать, і
тверднуть щодоби,
щоб підіймати простір голубий... упершись коренем
розпалистим
у камінь, і упиватися струмливими роками.
Чим глибше в землю, тим у небо вище...
Галузиться двобічне коренище,
аби утримать в кімлі хмаролет,
аж хрускає розтягнутий хребет...
І стука жолудь у блакитне днище,
а на руках у тебе кам’янище,
і під ногами — камінь: розітруть...
І колом ходить побіліла путь,
що ні зійти не можна, ні зітхнуть,
щоб не зронить на себе тягарище.
А ти, любий перебірничку,
треш водицю на камінчику,
на долонях ні росиночки,
розмололись білі дниночки...