Павло Мовчан - Дощ окремішно йшов, ворушилось окремішно віття...
Дощ окремішно йшов, ворушилось окремішно віття,
відшаровувавсь слух і перетинка тоншала в вусі,
мов лушпиння — смішок, поторкаючи губи, губився,
і краями нарозбіж засмічений шлях ворушився.
Як не йтимеш — з дощем весняним розминешся
і в розлам громовий западешся...
Що тобі отой дощ-заволока,
якщо тріщина вуст так глибока
і краплина душі не сягне,
не розтопить нутро крижане.
І хоч кричма викрикуй свій відчай,
хоч мовчанням вимовчуй, терпи,
під тобою безоднява вічність
мерзлотою гуде з-під стопи.
Але май лиш мачину надії,
на губах скибку світла тримай,
дощ затче тебе в прядиво ліній
і, заливши, хлюпне через край...
Опинившись в крутому потоці,
що, нуртуючи, темряву тне,
ти відчуєш: на кожному кроці
долю зраджує дно крижане...
І не висмикнуть рук, не ступнути —
котить каменем чорний потік...
Кружеляє тебе в каламуті,
і пісок намерза до повік.
Але світла окрушина зблисне,
познакує високе чоло,
і заціплені губи розтисне
влите в слово весняне тепло:
— Вос-хва-ля-ю-у...