Прикметливий, ласкавий, обдарований
твій погляд вабив, свіжоустий спів
наповнений був світлом негріховним
і линув голос, звільнений від слів.
О посестро, скитальнице боляща,
не розминулись ми, а розійшлись,
там був гайок, а ми гадали — хаща,
в якому всі стежки переплелись...
Заблукані, ошукані, безсилі,
самі себе гукали ми тоді,
і падали відлунки однокрилі,
як пелюстки, на трави молоді.
Ми були поруч — ніби дві долоні,
лиш звуком відокремлені на мить,
та гаснув звук і зменшувався пломінь,
аби вуста розірвані стулить.
І розчинились: кров зімкнула коло,
продовжилась дводільна наша плоть
і простором, і погуком схололим,
і словом збучнявілим, наче брость.
У нутрах крові, в насінині роду
нам відкривалась істина одна,
що відстанню від заходу до сходу
вимірюється часу глибина.