Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,
ніби хтось вибрав з повітря блакить,
мерхне в сокири крило, як в лелеки, —
спурхує вгору вона, але не летить.
Настіж прочинено чорні дерева —
з пам’яті лісу виструмує дух:
зубри і тури, мамонти древні
в поле пливуть, проминаючи слух.
В колі незримім не знати їх гніву —
опік на тілі сам по собі виника:
тінь на долоні що правій, що лівій,
мов по жарині, в долонях стискав.
Світу не втримає навіть свідомість.
Гнівом пропалена — лунко без слів,
ніби вернувсь після мандрів додому
і часову течію зрозумів;
бо не застав ні батьків, ні родини:
зменшилась стеля, і стіни зійшлись,
а замість солі в солонці — крижина,
цвіль на окрайчику, в кухлику — слизь.
Все осягнув... І почув, як чалапа
дух по долівці, бо знати сліди:
прочовги довгі, рисочки здряпин,
дзенькіт відра, де ні краплі води.
Щоки запалі, знаковані тінню,
креслять морщини, мов люстро старе.
Час — це безглуздя, плоті старіння,
довге чекання, що й розум помре...
В житло забрівши, він чує тісноту:
кухлі, цеберки, жмут павутин...
Тсс... Бо як подих — пісня із рота
рине... Оглянувсь — співа він один.
Стиснуті губи, та спів не вщухає...
Пахнуть медами спілі вогні...
Попід склепінням свіччина зграя
все кружеляє і гине в вікні.
... Збито обруччя — розсохлися стіни,
і мерехкоче сокири крило:
руки простерши, вкляк на колінах,
а на долонях віск захолов.
І німота, розростаючись болем,
в згаслу жарину пам’ять замкне.
— Ой ти маліюче полечко-поле,
нащо вгортаєш, як зерня, й мене?
В поле сповзається гаддя-коріння,
і стовбуриння іде слідкома,
і норочку чорну зливаються тіні,
в крапку-мачину входить пітьма.
Змалився геть, але став всюдисущим:
полем і лісом, сталевим крилом,
наче всю безліч мачинок розлущив
і зрозумів, що в почині було.