Як можна так жити далеко і певно, —
на нас-бо чекають спокуси недремні:
пиття-забуття, і життя захлинальне,
і день безберегий, і ніч сповивальна,
заснеш — не прокинешся, ступиш — впадеш...
Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж...
На пожир пожежі, на поглум дощам?
Зігнувшись, ламатись сухим пополам?
Е, ні... Як же жити? З якого кінця?
Дороги розмиті, беру камінця
на певність, на міцність, на жорен-поріг,
отак і живу, навпростець, без доріг,
несу не в той бік, волочу камінець,
і шиється слідьма цівкий ручаєць.
Тягар добровільний обтяжує плоть,
але ти не здалий його розколоть:
долоні до нього навік приросли,
весь вік не позбутись тобі кабали.
Бо став валуном той камінчик дрібний,
що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.
Що далі, то глибше він в землю вгрузав,
все важче було озиратись назад.
Він суне і тягне тебе вдалечінь,
і ти коло нього — як в полудень тінь...
Зате маєш певність — гора кам’яна,
проте під ногами гуде глибина,
то краще за каменем далі іти,
забувши про прірви, провали, мости;
про те, що чим далі, тим глибшає слід,
і суне той камінь до вічних воріт.