Спонукувана ким і за чиїм велінням,
ламаючи кістки, як шкаралущ насіння,
проламуючи час, позбувшися томління,
виламується з нас душа на облетіння.
І облетівши скрізь, вертається, мов з свята,
м’якесенька, мов віск, легесенька, як вата.
Хоч більша, як була, вагоміша, значіша,
поширшало й крило — ширяння в нього інше.
І вдарилась душа, мов хтось гніздо те звузив:
не попаде ніяк, неначе куля в лузу.
І б’ється в тіла шкло, як у вікно синиця;
поранене крило вже стріпує росицю.
А тіло, як труба — гудюча порожнина:
в розімкнутих губах — калина...