Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Надійні крила

Легкий, святковий, випадковий, він падав, йшов, переливавсь, і відбирав мені він мову, прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого він стишував свій крок легкий, вдивлявся поглядом предовгим у свій відбиток хилиткий. — Так ось чому мене носило понад землею сто вітрів, так ось чому, зламавши крила, я падав долу і радів... Бо треба всякнути в пилюку, пройти крізь сморід, бруд і хлань, просіятись крізь сито муки краплинами своїх чувань, ізлившись у єдине ціле, в пітьмі не втратить чистоти, пробившись джерелом зраділо, ізнову прагнуть висоти. І витіснить, розкривши жили земні, всі клопоти дрібні, аби душа безсмертні крила не обламала в метушні.