І випив простір голос твій —
тепер шукай себе самого:
хоч видихайсь, хоч занімій,
одна надія лиш — на кого?
Подесьбіч — муром житній лан,
ошую — золота пшениця.
Попереду — росте бур’ян,
позаду — грона криці...
Невже з тобою це було?
А ти — чи був собою?
Промита пам’ять, наче скло,
водою дощовою.
Збирав праворуч колоски,
по ліву руч — осколки,
щоб вимолотить потайки
одну зернину голки?
Все залатав: і плоть, і час,
і землю, пам’ять, долю...
Рубці лиш бачу повсякчас
на тілі й подовкола.
А на воді — на шрамі шрам;
життя — на латці латка,
і блиска голка тут і там,
та рветься все спочатку...
І рветься рот від рваних слів,
і лускають зіниці,
але не залатать тих днів,
де знов пробилась криця.