... Знову копаємо в глинищі глину.
Жили солом’яні зв’яжуть заміс...
— Хата для кого?
— Буде для сина...—
В колію грузне вантажений віз.
Глина мастка обжовтила долоні...
Був уже нею... чи стану колись?
— Глино, забула ти мову солону.
— Злиплися губи, слова запеклись...
— ... Слухай,— валує стогін із горла —
завше відкрите воно у горшка.—
Тіло моє запікається чорно,
круто нас мне гончарева рука...
— Глино Галино, глино Маріє!
Ти не навіки лягаєш в заміс,
бо на розвалищах всюди жовтієш,
легко втрачаючи форму і зміст.
Зраджують думку, зраджують руку,
глиняна книго, твої сторінки.
Занотувала вічну розлуку,
та й розкололася на черепки.—
Глиняні стіни, наче таблиці,
б’ються — осколки великі й дрібні...
Глина печеться, глина сталиться —
всюди уламки лежать мовчазні.
Де ж вони, долі людської скрижалі?
Хтось прочитав по позначках: «Мардук...»
— Дядьку, ви долю свою не читали?
— Та-а... ворожила циганка із рук.
Десь коло Бреста... чи коло Шполи...
Дальню дорогу... хату нову...
Третю будую... Глянь ти... Відколи?
І не забулося... В цій доживу... Міситься глина, міситься круто,
щоб нетривку нашу пам’ять тримать...
Треба у глиняні чоботи взутись,
щоб спорохнілі дні наздогнать.
В промені часу клинопис бачу,
очі площинні, хвилі борід.
В пальцях володаря чаша гаряча
й досі хмелить неотямлений світ.
Глиняні вінця дай пригубити —
глина у глину перетече...
П’ю... Але серце завше несите
глиняним жаром груди пече.