Одмучена холодна ніжність
води в осмерклому ставку.
Померхлий камінь, мов наріжник,
зануривсь в куряву сипку.
Ой не смути мойого серця
сухим знесиленим стеблом.
Присохлий усміх з губ зітерся,
тінь облямовує чоло.
У дзеркалі камінчик ойкнув
і чорні персні рознизав,
і розпустилась на волокна
по оці золота сльоза...
Чи, може, погляд прохолонув,
чи згадку я нахолодив:
без ойкоту минуле тоне,
що й не добути з-під води
ані уламку дня, в якому
малина губи червонить:
берези світяться святково,
вицвенькує синиця:— Жить! —
Ні, того шуму не добути,
що приколихував пташок,
бо що не дерево, то — слуте,
бо що не гілка, то — свисток...
І ледве теплиться калина
в роздмуханім гіллі, в золі.
І луска плесо, коли кинеш
отвердлу грудочку землі.