В постійнім пульсуванні сонця,
у риб’ячому струмуванні,
в крихкій кульбаб’ячій коронці
є відповідь на всі питання
про час, про рух, про дозрівання.
У світлоносну хвилю літа
я покладавсь на ласку світу
і вже не думав про суття
свого життя, бо майбуття
було, мов сонце у зеніті...
Схиляв коліна перед маком,
і жаливу я цілував,
і від жалю до себе плакав,
мов правду сам про себе взнав.
І зором, смаком невситимим
я прив’язавсь до полину,
слухняно плентався за димом,
лив в груди воду крижану.
На пучках порохно, опилки,
магнітне сім’я, пелюстки,
лушпинки, потерть і мачинки,—
усе пристало до руки...
Бо примагнітив все, що бачив,
сам примагнітивсь до землі...
Не знаю, чи то шибка плаче
а чи відбиток мій на склі.