Благословен будь, день сльотавий та холодний,
коли в шибки так дме, що навіть чути свист;
і ти немов завис над хланями безодні,
намоклий і важкий, як той дубовий лист.
Та чути глибину майбутньо-неземного,
що аж холоне кров, і музика луна —
і не ступить тобі, бо прикипіли ноги
та й — що не крок — гуде гудюча глибина...
І розумієш ти, перейнятий весь страхом,
що кожен день тобі дарований, а ти,
ущільнюючи плоть, як панцир черепаха,
забув про радість мук, про солодь гіркоти.
Були для тебе дні буденні несолоні,
як вариво з трави на водах дощових...
А музика луна, у жилах кров холоне,
і дощ пряде, пряде повісма сирові...
І дивиться бур’ян очицями росиці
на кошли сизих хмар, на мокрого грака...
О западись в той зір, щоб в землю подивиться,
бо чути дзвін лопат і мову молотка.