В якого дерева мені питати тіні?
Із джерела якого воду пить?
Я в затінях поплямував сумління,
а серце, як розпечене, горить...
Ні попуску, ні пільги, ані міри.
Хіба ж мені впоровень білий світ?
І кожен день прожитий, мов офіра,
зусилля кожне виганяє піт...
Відміряно ж і часу мені скупо,
і радощів, мов крапель на піску.
І дивиться на мене камінь тупо:
ну що, мовляв, ти звідав на віку?
... Коротке, плинне, тануче, мінливе,
ховаєшся у затінок під дах.
Що знаєш ти про сонце і про зливи?
Лежить весь світ у тебе в головах?
І я торкаюсь каменя — гарячий...
Цілую, обпікаючи вуста,
немовби себе вічністю позначив,
на смак узнав, яка ж та самота?!
І в небо крикнув, щоб йому віддячить:
— Вода солодка! Світла темнота!