Затамувавши подих, увійшов,
стіну розсунув, тишу розпечатав —
і лопнуло повітря, наче шовк,
нараз відкривши темряву горбату.
Сочився дим крізь тріщину в стіні,
тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався,
і, складений множинно в однині,
ліс завмирав і озиравсь у страсі...
— Чом дух урвавсь, чому холоне кров,
тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем,
лунає вирок, чути ката крок,
життя твоє висить на волосинці.
До простору, о простору коли б! —
розсунуть стрій і сутінь розпанахать,
щоб тільки не занурюватись в глиб
себе самого, де згориш від страху.