Голос будякаДух зведеш, і розступиться ліс
на всю гень осягання,
біла лінія поле навпіл перетне,
і за обрій спаде перша хвиля смеркання,
щоб відкрити на мить дальнє небо ясне.
Подих простір хита, де стовпець ледве мгліє:
хтось іде, чи спинивсь, чи на тебе чека?
І сплітається погляд з повітряних ліній,
щоб наблизить до губ вкляклу тінь... хижака...
Хтось іде навпрошки, площину оживляє
чорний колір присутності, вхряслий стовпець;
відстань п’ється, як спирт,
розповзається пляма,
з усіх боків оточує дощ-сіянець.
І, забувши про ліс, приворожений тінню,
йдеш назустріч землі, щоб полегшу знайти.
Глянеш — просто будяк, подивуєш терпінню
вперто зиму стоять і не знать самоти.