Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс, струмує шелест: густіша... крок повільний уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша... Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, чи шляхи рівніші стали, від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій... Тільки з вежі часу чути стукіт серця, тупіт чути! Лопотить дитя по стежці, жінка бульбу вибирає, яблука об дах гуркочуть, тешуть ґонт, на бубон шкури натягли, та крок пульсує... Стукіт чути... Джерело — пульсарій часу, бачу, як воно чорніє! Зяє отвором смоктучим, все вбирає до краплини. І струмок назад пульсує, і щохвилі серце більша... Стукіт чути... Тіло зменшується втричі, і річки назад струмують: супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє: гонить, гонить води вгору, і трави зелена піна піднялась понад верхів’я. Тоне шум в глибинах тіней. Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря — зяють сині ополонки. Стукіт чу-ти. Він відлунює у пучках і стіні передається, в скронях, в грудях стукіт чути... Ложка цокає об зуби — стукіт чути. А лопати ґлей довбають — стукіт чути.