Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - На перевалі осені

Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, тільки ж назустріч — листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, гострі тернини тінь до паркану пришили і не пускають... Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита дратвою літа. О, як багато нам цього світу: не охопити, не приручити, не облюбити: жити б і жити... Дня не стачає... Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле від білого світу: ой забагато навіть блакиті,— очі сповиті, ноги підбиті, рук не зігнути... Сил не стачає... Видобув із долоні долю, розділив її надвоє, а сам посередині, як поміж поглядом, пролопотів босоніж, збив лише куряву, тінь нахромив на промінь і злетів відлунням попереду каменя, а вороття немає... Намалював на обличчі квітку, та бджіл не принадив: гірко у роті, бо полином захлинувся; спить павучок у вусі, слух заснувавши дзижчанням, вулик душі порожній — крил не стачає... Сліз не стачає для болю, солоду — долі — для меду... Сіль заломила погляд — все надовкола біле: ладо, ой леле, доле... Поле безкрає!