Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Світліє корою прожилля беріз...

Світліє корою прожилля беріз, їм сила незрима напружує віття: цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, і світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу... Чому проминає усе? — не збагну, хоч мудрий і все розумію; і радісно б треба стрічати весну,— забув? розучився? не вмію? Бо листя трухляве, і повсть трав’яну не взяти до рук, від землі не відняти; і бачу на відстані матір сумну, що скалкою чистить лопату. Незрячим обличчям вбираючи шлях, вона наслухає скорботу. Під нігтями в неї чорніє земля, земля запеклась на чоботях... Крізь прорізи білі у чорній стіні, що простором зветься та лісом, ще видно похилу самотність мені, а далі — шовкову завісу...