Мур саморослий непомітно
загнався високо в блакить,
аби закрити сонце літнє
і нас навіки порізнить...
За ним зосталися дерева...
Попереду ж — чорнів гудрон...
Труба гриміла металева,
і сум... мов після похорон...
Подумав: «Де ти?» Раптом голос:
— Для сущих місця тут нема...—
Самотньо... Ні душі навколо...
І що не крок — пітьма, пітьма...
Це сон? Чи ніч? Чи очі зшиті?
Чи те, що й вимовить боюсь?
Йду, натикаючись на плити,
й не знаю, чи назад вернусь...
Чи очі я привчив до пустки —
весну зітер, тебе зітер...
Усі надії, згадки сплюскли,
з усього часу є «тепер».
Не проростає тут нічого,
немає жодних сподівань,
і поміж плитами дорога
гадючиться для кружелянь.
Та з неї я зійшов раптово,
крізь вирву глянув у стіні:
там одяг чистий мій святковий
топтав хтось люто так в багні.
Мої читаючи нотатки,
він реготавсь, їх шматував,
стирав сліди, а кожну згадку
рубцями вгору вивертав.
Ураз він тінь мою помітив
на мурі і... почав трощить —
і в отвір ливонуло світло,
щоб навіть дух мій спопелить.