Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - І день навстежень, і очі — розкриті на безмір...

І день навстежень, і очі — розкриті на безмір... Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, і в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки — вузькі, клинцюваті, не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці — ледь світиться око, щоб свідчить щомиті про світу широкість. Вербовий листочок крізь нього не пройде, хоч хмелем, хоч болем ту пам’ять розгойдуй, де паколи-дати під «досі» до «доти» стримлять, прочинивши у юність ворота. Хоч цівками звідти дзенькоче дійниця, і прядка фуркоче, мелькоче білиця, і нитка іззвідти прядеться тонка,— рішуче ступлю, та мене не пуска холодна рука. І голос незримий: — Ця брама вузька... — Та я ж, мов кілок, що зоставсь з ожереду; щось мимрю, неначе той голос нагледів. Літа ж, наче сіно, вітри розметали. Такий я самітен, сирітен, мов палець. — Але ж твої очі ввібрали такого по всіх велелюддях, по стежках-дорогах: калік безпритульних, кривих погорільців, горбатих, сухотних з сліпцями у спілці, злодюг, віщунів, волоцюг, під тинами сиріт, лірників, жебраків з торбинами... Не можна тобі ані кроку ступить в ту браму, куди лише сніг пролетить. — Іду, а за мною все двері та двері... Крізь них пролітають сніги білопері. Вони зачиняються лунко уряд, іду, обернувшись душею назад: там мати із висівок паску пече... Крізь очі вузькі вже й сльоза не тече...