З кожним днем вікна ширшають.
Бузковим холодом омито і шию, і плечі.
А сухе коромисло долоню студить.
Ой сивим волосом пополам розділимо час,
і вкопаєш стовпці, щоб до слова «оселя»
дочленувати «за-ти-шок»...
Людяно стане... виспівано стане... хороше стане...
І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,
та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:
видно-виденно... на змієвих валах чатівники...
і підперезано наші землі стьожкою неба
та ще й відвагою...
Ані стрілою прошити того валу,
ані оком зизим пройняти...
На половецьких вилицях гостриться вітер,
дійні кобили дають
снагу їм, та земля під ногами
тут же її висмоктує...
Круглі коліна в тих бранок,
ще не перейнятих... в мушлях долонь
перлини пестощів... І похіттю розпалюється
уява... Та виблискує
промінь, мечем відкинутий, і стулює щілини віч...
І стовпи вихору виростають на обрії...
— Криниця! — кричу. І випливає відро,
повне бузкового цвіту...
Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,
снують мотоцикли, гримить радіола.
І твоє плече урівноважує минуле й теперішнє...
І не прошу напитися,
бо розхлюпать боюся твій образ в очах своїх...
І піднявши до неба очі, кричу: криниця!
О невглибима, о солоденна, о невситима...
о життєтворна...
Чим вище в небо, тим глибше в землю...
і навпаки...