Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Літо. Кінець

Виростать на пеньку і доточувати тінь власну жайвором. Дрібно росте й трава для приязні, і крадькома підсипаю насіння за пазуху, а тінь твою хутко взеленює надміром зелені. Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною, чути: гуде днище остудженим голосом. — Де твій притулок? — Вітром відказуєш, зжовклою пусткою! Ш-ш-ш-ш-ш... Солодко в роті — ні слова на марницю... — Хліб твій чому пополам не розламаний? — Т...х...ше-е... Сонце є сонце, і більшим його ти не висловиш... Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині, зернятком кожен слідок ми замічуєм, рогом міряєм бджіл коло вуликів і величаємось коротко — досвідом... Ось уже й річка, і вал понад нею — високо-високо... Пень підломився, і жайвір в пониззі далекому... Так ось і підеш, вщертований пам’яттю, кругла дорога твоя — все за сонцем скресаючим... Вільному — воля, дорога ж — для певності...