Виростать на пеньку
і доточувати тінь власну жайвором.
Дрібно росте й трава для приязні,
і крадькома підсипаю насіння за пазуху,
а тінь твою хутко взеленює надміром зелені.
Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,
чути: гуде днище остудженим голосом.
— Де твій притулок? —
Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!
Ш-ш-ш-ш-ш...
Солодко в роті — ні слова на марницю...
— Хліб твій чому пополам не розламаний? —
Т...х...ше-е...
Сонце є сонце, і більшим його ти не висловиш...
Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині,
зернятком кожен слідок ми замічуєм,
рогом міряєм бджіл коло вуликів
і величаємось коротко — досвідом...
Ось уже й річка, і вал понад нею —
високо-високо...
Пень підломився, і жайвір в пониззі далекому...
Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,
кругла дорога твоя — все за сонцем скресаючим...
Вільному — воля,
дорога ж — для певності...