Утративши непевну вись,
принижений вітрами,
погаслий жайвір падав вниз,
провалювавсь над нами.
Зіщулившись, вода німа
його не відбивала,
бо слухала, як йде зима
і брязкає металом.
Несе вона важкі ключі,
аби замкнути води,
в руці у неї круглий чіп,
обструганий із льоду.
Замкне зима навстіжний світ,
і візьме води в рамки,
і жайвора засклить за лід,
і нас затче у тканки.
Затче нам руки, аби ми
не відчинили брами
й не перевіяли зими
гарячими руками.
В’яжімо їх, єднаймо їх—
долоня до долоні,
бо пада, пада перший сніг,
і в жилах кров холоне.