В срібній налицині древо стоїть,
з щілин холодних погляд струмує...
Скільки осіло снігів... як століть...
Хто їх у тіні пресує?
Та позостались на ньому слова,
сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,
зважся на мову — хай сніг ожива:
форма завжди самочинна.
Глину узяв, а вона у горнець
збіглась сама, без спонуки,
глоду торкнувся — плететься вінець,—
чинять все завчено руки.
Хто ж нас навчив майструвати плоти,
міряти простір очима?
«Воля», — кричати до хрипоти
і відлітати у небо за димом?
Глянь на обличчя верби — машкара?
Скільки волокон, та жодного м’яза:
тріскає лунко срібна кора —
зморшка кладеться відразу...
Губи розтиснув — слово летить,
завчено думку формує;
вимовиш «холод» — тіло тремтить,
«люба» — і ніжність струмує...
Не дерев’яні ми, не кам’яні,
не позоставим в повітрі провали...
Сніг зашерха на тобі, на мені,
а під ногами ростуть п’єдестали.
Останній сніг