Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?
Свідомість моя йде не із віків минулих?
Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,
і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.
Розсіююсь, свічусь щомиті, щодоби
і входжу в дерева, в спалахнуті сніжини...
Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,
роздмухай в кров її, в спалахнуту жарину...
Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,
чорнозем стане знов потульним та видющим.
Я в пригорщах своїх утримати не зміг
ні попелу снігів, ні іскор пропадющих.
Але відбиток твій — в люстерках двох долонь
і в краплях натяжних, що з пучок витікають,
а почуття твої домалював вогонь,
а стриманість твою засвідчив навіть камінь.
Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,
та забували всі про породільні муки...
Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,
щоб білість снігова розпуку тамувала.
Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,
і злоти вогняні, і сутіні провали...
Очима скинув — ти, суття моїх зіниць.
Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.
В пухнечу снігову лягаю горілиць
і чую: тану я чи, може, плоть тепліє?