Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,
сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,
щоб незримо співати у горлі струмка.
Заворожений плином, я слухаю сніг,
що маліє, як мичка, бо нитка з-під ніг
випрядається-тчеться і світ випряда,
замість крові крізь серце струмує вода.
О співучість, о плинність довкола, в тобі,
розпрядається пам’ять, збирається біль,
розкрадається ґрунт, даленіє блакить...
Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!
На які веретена змотається нить?
Чи то в горлі моєму ручай жебонить?
Доки я наслухав, то й шляхи потекли,
прикипіли підошви до ґрунту-смоли,
аби певність була і було опертя.
Тане втоптаний сніг, і маліє життя,
нить прядеться тонка на товсте сповиття:
сорок літечок-літ як одне, як одне.
Розбирають по хвилі, по дневі мене
кожна крапля-пилинка і кожен струмок.
Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,
відгукнеться на пісню тремтінням єства,
і у срібному горлі струмують слова:
«Ой по горах сніги лежать,
по долинах води стоять. Туман поле покриває.
Мати сина прикликає:
— Вернись, сину, додомоньку...—
... Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,
дні отруйні.
Краплі-крапельки прозорі,
сніг співає в мене в горлі:
— Гомін, гомін по діброві...