Покрай хвилі йду. Спинюся.
І пливу, пливу, пливу...
Дрізд кубельце мостить в вусі,
смиче із-під ніг траву.
Вимиває землю хвиля
по піщинці — ти ж стоїш,
не пусті її зусилля,
бо землі лишилось ківш...
Ти ж, задивлений у воду,
все пливеш, пливеш, пливеш,
мов без короня і роду,
мов тобі немає меж...
Десь і чаєчка кигиче,
блеє жалібно ягня;
дрізд траву хапливо смиче,
хвиля хвилю доганя...
Не від тебе, а до тебе
зносять, схлюпують, дають:
дрізд крильми — високість неба,
хвилі — краплі на майбуть.
Все колись тобі згодиться:
пірце з чайки, вовни жмут;
порятує летом птиця,
валом в килим ще затчуть...
І земля, яку розкрали
косяки і хвиль, і риб,
збігшись в пагорбок помалу,
порятує — прийме вглиб...
Ну а зараз — розчиняюсь
і пливу, пливу, пливу...
Зостається серця зав’язь,
аби свідчить, що живу.