Упізнаєш мене вві сні
і видихаєш:— Мій коханий! —
Та всюди люди мовчазні
хитають скрушно:— Вона п’яна...—
Як порошинку, на руках
несу тебе й боюся вітру,
і замість тіні — хилитка
лоскоче ноги пляма світла.
— Любове, — шепочу, — збудись,
бо люди подовкола...—
І камінь падає униз,
кругом — безмежне поле.
Мов порошина, чистий звук
угору підлітає;
і косить гостра тінь траву
і п’яти обтинає...
Хто на життя мене прирік,
в якому ти відсутня?
Покіс вузенький, як мій вік,
та вітер дме могутній.
Він порошиною жене
і голос розпинає.
Хтось звідкілясь гука мене...
Гукає? Проклинає...