Недослідимий, незбагненний
травневий світ густо-зелений.
Співа весь день дрібний пташок,
немов заучує урок,
луна весь час один рядок:
— Тьох-тьох... Віть-віть... — Тьох-тьох.
Віть-віть... —
звучить у відповідь рефреном.
А ми з тобою оцих два
рядки ніяк не заримуєм:
то зайвий склад, а то слова,
і тріслий голос не співа,
а ніби куряву здува,—
то бубонить, то галасує...
А то затягуєм не в лад
про квітування й листопад,
і кожен — несусвітним гласом,
так ніби скрипка разом з басом:
немовби чорний шовкопряд
переснував павуттям сад.
А як же світ співа стоусто,
дощами, грозами звучить.
І тчуться звуки: рідко-густо,
до нитки нить, до нитки нить,—
тканням суцільним, спільним руслом...
Щоб так звучать, треба любить.