Війнула жовтизна і дзеркало криничне
замислилось, немов відчуло глибину,
і ти щось заспівав, та голос був незвичним:
веселу починав, а вийшло на сумну...
З чола свого хотів був зняти павутину,
та пучками відчув, як в’їлася вона...
І радісно було в оцю погожу днину,
хоч радість і була зісподу вже сумна.
Дивився на люпин, але, крім зерен, бачив
сухе стебло, вогонь, що палить всіх і вся...
До вишні притуливсь — яка ж вона гаряча! —
і листя аж за тин вогнем перевиса.
Жалка трава пече... і ти печеш, мов докір:
ні пам’ять відхилить, ні мовою згасить...
І чую, чую я, який підступний спокій,
під попелом долонь забутий жар горить...
Ось перса, ось плече, ось губи — попіл здмухав,
обвуглена, як ніч, але ж це ти, це ти
виходиш із очей, огромлюєшся слухом,
вкриваєш наготу вже листям золотим...
І дзеркало води доповнює забуте:
то посмішку, то вуст обвуглені кутки...
Та хтось гука: — Павло! —
Все — глухота і сутінь...
І випада відро в криницю із руки.