Болючішає зелень і блакить,
і дзеркало зістаріле болить,
хоч бачу, як струмує риса в ньому;
твоє обличчя в струмі золотому
вже не твоє, а натяк на подобу.
Зректися тричі і мене попробуй,
бо час правдивий, докази — прямі...
Хіба тебе я зрадив? Я зрадів,
коли з очей здер образ, як полуду,
і кинув одлі. Та твій лик повсюди
мені з’являвся і лягав на очі
тавром пекучим, свідченням урочим...
Я прокидався і в пустелі ночі
гукав тебе не іменем твоїм —
і чув, як холод входить тихо в дім.
Та я не бачив сяйва в узголов’ї
й того, що тече світло разом з кров’ю,
що я від тебе, леленько, свічусь,
та імені чомусь твого боюсь.
І кликав Сльози, Розпач, Співчуття,
та розмивала ніч моє життя.
Згасало серце, хоч душа не гасла...
Ой мить прозріння, ти страшна
й прекрасна!
Відрікшись і від імені, й від плоті,
я лише вигук зберігав у роті,
аби тебе, кровинонько, гукнуть.
Та з губ спорснула пухирцями ртуть.
І я зоставсь у розпачі ні з чим:
перед очима струмував лиш дим,
і дзеркало чорніло, наче яма,
та в ньому світла колихалась пляма.