Обтяжені випом старі міхи лежали
на тесаних столах, що в землю уросли,
і лунко струмінь гнувсь веселого врожаю,
що запахом землі нам голови хмелив.
Припізнений цей смак, та невтоленна спрага:
на випині стегна дріма моя рука,
і молоде вино по жилах, наче брага,
гуляє і серця у грудях відмика.
Обридливо бринить в порожнім кухлі муха...
Хто сміє третім буть, щоб розлучити нас?
І по очах твоїх читаю певно: мука...
Бо промина-мина замилування час...
Коротка ця струна, а звук такий високий,
і щемом віддає, відлунює здовкіл.
І чути шелесткі — по листю — скрадні кроки,
і тінь, як волосінь, перетинає стіл.
І я відчув, як враз долоня знечутилась,
догідно подаю посудину лунку,
і слово на губах лоскочеться лестиве
про любощі швидкі та муку запальну...
І голос лоснувавсь, мов срібна павутина,
і, сплющившись, лежать побрижені міхи,
і обвиває нас наброщена лозина,
і я, як бевзь, сміюсь: хи-хи, хи-хи, хи-хи...