Де ж ти журно, круче, крячеш,
що тебе я і не бачу?
Чи від поклику відстав,
чи всотала висота?
На вустах моїх німих
махаоном клич притих:
слуха — не схлюпне крильми...
Круче, поклик твій з пітьми,
склянку обрію розбивши,
ти крильми щось чорне пишеш,
то ж порізи — не письмо,—
мохом куриться димок,
у долини натікає...
Круче, ти летючий камінь —
отвір в просторі пробив,—
день чорніє голубий...
Зір чорніє волохатий...
І метелики крилаті
вилітають з вуст моїх.
— Круче, змовчать я, не зміг!
Бо витке мотуззя диму
горло стиснуло незримо...—
А твій кряч з височини
навіть голос почорнив:
— Кру...