Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - На старий мотив

Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро, що хочеться зором весь світ увібрать. Рвонувся до сонця, та кореня промінь до болю тримав, не схотів відпускать. Бо сила земна і сила небесна мене розп’яли вертикально в житті. Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть, але не в собі — в світовій повноті. Приріс я до трав, до дерев присусідивсь, ввібравши по парі у новий ковчег тварин нерозумних і пташок безрідних, всотавши у очі весь світ-безберег. Рідня, перехожі, знайомі, кохані, всі сущі в цім світі й померлі давно з’юрмились в мені, і від гулу я п’яний, шумлять за облавком не води — вино... Вітрило тріпоче, любов мене кличе, з грудей вилітає розірваний зойк, і бачу я, світе, небесне величчя і чую, як рани укутує шовк. В нетлінному світі стаю я стооким, щоб в кожній істоті себе розпізнать, дивлюся в небесну криницю глибоку і сонячну бачу на водах печать. Лечу одночасно донизу і вгору, і голосу кола навсібіч біжать, знайомі істоти, безликі, прозорі, крізь себе самі і крізь мене летять. Чи слухом, чи зором — збагнув я раптово, що тіло моє височить у житті, і світиться сонце краплиною крові в криниці глибокій, в страшній висоті. І збігся весь простір до крапельки жовчі, яку вже не злиже жаждивий язик. І хвиля висока незрячої ночі котилась, аби розчинити твій крик. І вже довкруж мене і птиці літали, і паслися коні, і гаддя повзло, знайомі і друзі ковчег розбирали, щоб житло наситить звичайним теплом. Любове, чому я тебе не побачив? Отам коло тіла, що любе тобі? Облавки тріщать. Ніхто і не плаче... Все суне та ближчає сутінь незряча, і я завмираю, мов крик, сам в собі.