Павло Мовчан - Відлуння війни. На півдорозі зупинись...
На півдорозі зупинивсь. І озираюсь на прожите:
там всі обличчя запеклись і погляди сердиті...
А поруч — літо: при воді танцюють сині бабки...
Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.
Ти далі вже за них пройшов
і мов позбувся страху,
приріс до спини лантушок —
сорочка, зшита з бляхи.
Пощо випроба ця мені
і голодом, і смертю...
Є вищий зміст за самі дні?—
Та ним і я всещертний.
В мені ж ні гніву, ні журби,
я просто так канючу:
— Сирітку, світку, возлюби,
подай хлібця в онучу...—
За возом йшов, де мертвяки,
немов снопи, лежали,
і сипалась земля з руки,
й колеса скреготали.
На півдорозі до могил
я зупинивсь і крикнув
незримому: — Немає сил!!!
До цього вік не звикну. —
І зором я переметнувсь
на сорок літ й побачив:
Біда, Метелик, Луцик, Хрусь
рядком стоять — незрячі.
І крикнув я тоді назад
до спільної їх ями:
— Там вже лежить на дні мій брат!
А я стою над вами!