І озирнувся: шлях котився
з крайнеба, ширшав зверху вниз,
і побіч хижо ворушився
горбатий густостеблий хмиз.
Я плакав, матір’ю забутий,
в напівобвугленім степу,
і волочивсь ланцюг, прикутий
до ніг моїх, і було чути
бряжчання криці за версту.
Всі поховалися від мене,
запались в землю, щоб згубить
котюче зернятко зелене,
що прагло простір пережить...
Чому я тут з якимось йменням,
з якого випав колоска?
Чому жене крізь рівнодення
мене пилюка ворушка?
Невже земля мені судилась,
летюча, рівна, кругова,
невже, невже кушпелу пилу,
як власну плоть, не розірвать?
І не вхопить землі ніколи,
дводільну плоть не поділить,
не обігнати власний голос,
щоб крик на хвилю зупинить?
Ланцюг волочиться, лункіша,
підошви ширшають — біжать
дрібна істота з йменням іншим,
щоб долю нову пережить!
І я біжу і спотикаюсь,
бо товсто курява лежить
на рам’ї в мене — озираюсь:
за мною вся земля біжить...