Павло Мовчан - Відлуння війни. Ой обміни мене собою...
Ой обміни мене собою,
ввійди в цю шкіру, зір та слух
і пробий стелю головою,
щоб видно стало надовкруг.
Ввійди, ввімкнувши світло чисте,
всі закапелки обдивись:
на павутинці муха висне,
і крейда сиплеться униз.
— А де ж душа, завжди незмінна?
В якому криється кутку?
Невже ж той хлопчик на колінах,
що в ніч утупився низьку?
Де розступилися стелини
і крейда з щілини тече...—
Жіночий голос, як жарина:
— Дитино! Золота зернино! —
Та в груди грюкають ключем...
Відчинять, зайдуть, спеленають,
аби від жалю умлівав...
Побілять крейдою — я знаю —
вуста мені, аби мовчав.
Вуглиною позначать очі,
щоб видів, як згори тече
крейдяне світло з щілин ночі,
в які хтось тикає ключем,
щоб розчинить, як хліб розтяти,
ключем щербатим пополам;
мене не склеїть, не з’єднати, —
я тут і там, я тут і там...
Живцем запечений в хлібині
і розбатований навпіл
солоний плач: «Моя Зернино!»,
мов сповиття, — ізвідусіль.
Та я, розділений, матусю,
зубами, пучками, ножем,
впіввуха слухаю й дивлюся,
як світ поділений... Невже ж...
нічого так і не збагну я
про душу і стражденну плоть?
А крейда з щілини струмує,
щоб навіть погляд розколоть.