Вітрами і мене хитало,
коли збирав у полі хмиз.
— Вже, може, досить?
— Мало! Мало! —
Сестра дивилась зверху вниз...
Легкий від голоду — підскочить
не міг я ані на вершок,
не добував яєць сорочих,
дививсь на сонячний жовток
і сам жовтів від золотухи,
дививсь приречено і слухав,
як тонко свище ховрашок...
— Розкопуй нору. Ось лопата! —
я чую владний голос брата.
— Засіки у ховраха є... —
Безсиле держално щербате
хитає тіло не моє...
Пережили... Голосить осінь,
і річка морщить ноги босі,
ми ловим рибу: — Може, досить?
В тумані — коні, подиви... —
Брат озивається: — Лови...—
Та й натинявся, нахитався,
як бадилина у степу,
в залізній борозні наспався,
то вгору бравсь, то опускався,
та що не день — крутіший спуск...
Впав нагло горілиць в покоси,
і руки зморено розвів,
і крикнув: — Доле! З мене досить! —
Ударив промінь звуку в просинь —
я за відлунням полетів...