Земля ось-ось отвердне й відмолодне,
крізь просідь трав проб’ється молочай,
і погляди прогріються холодні,
і вітром жар роздмухавсь у очах.
Овершки скирти сухістю вже дишуть,
гадючиться в кишені мотузок.
Далеко видно з житнього узвишшя:
хід велелюдний, гори крашанок...
Хлібину видно, мов дитя, рожеву,
що, висходившись, стала на столі.
Сестричку видно, бростку березневу:
вона пшеничних ліпить журавлів.
І чути «кру». І падаю горізнач
на повсть солом’яну: — Візьміть мене, візьміть! —
Хоч заважкий я, бо упивсь залізом
і на долонях виступає мідь.
Тече крізь дірку у сорочці глина,
і хрест солом’яний сторожко шелестить.
Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,
гробки зрівняються і батько буде жить...
Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,
хоч піт у хаті кригою стоїть...
І нести мусиш ти соломи в’язку,
щоб душу перестуджену зігріть.