Павло Мовчан - Відлуння війни. Ізбільшивсь день – побільшала сорочка...
Ізбільшивсь день — побільшала й сорочка,
каблучка підмізинна кружеля...
І сміх ослаб, торочиться торочка,
викруглюється голос до нуля. І яблуня, немов після нуждоти,
пониклим віттям гонить холодок,
і рвуться рядна, виткані із дроту,
і на клубок мотається струмок. І визирають з-під уламків часу
потріскані, вологі ще хрести.
Та прийде день, коли за сірі прясла
перенесешся своїм тілом й ти. А що ж душа? Вона сумує нині —
безрідна, наче покидьок, одна...
Чому радіть: зелині, крапелині?
Що зменшивсь строк чи додалась весна?! Чому радіть? Що батька вже немає?
І що людей все менше у селі,
що знову хтось в цю хвилю помирає,
чим більше ям, тим менше все землі?! Що стало більше мертвих, аніж сущих,
і що безглузді числа та лічба...
Чого ж душа сумує невмируща?
Що вона нуль, незмінність — та хіба? На ній карби — щербина на щербині,
і тріщини, і здряпини на ній.
Та грає радість на твоїй личині
і корчиться печаль у глибині... Де віднялось, там стільки ж додалося, —
все врівноважує сумна речовина...
Ось тут радіють, там чомусь голосять,
хоч спільний час... та різна глибина...