Світе мій! Що я, нищун з бур’янів?
Вижербав хліба, а щастя не смів.
Що я у тебе міг, світе, благати?
Із-поміж чого було вибирати?
Хліба окрайчик? Відвійки? Макуху?
Ти прихилив до шептань моїх вухо:
«Хліба», — почув. І, вломивши хлібину,
сумно дививсь, як шкоринку дитина
яснами мне і кривавить у слині...
— Господи! — скрушно похитує дід, —
швидше б забрав ти мене на той світ.—
Він не погладить голівки онуку:
струпом взялася... А немічні руки
крихти незримі визбирують з столу —
гола столешня, як спалене поле...
Доле! Хіба я тебе вибирав?
Плентаєш поруч, береш за рукав
і зазираєш пильно у очі:
може, нарешті, я іншої хочу?
Доле, всього скуштував мій язик
і до терпкого поволеньки звик...
Мертву цілуючи батькову руку,
я опановував вперто науку
смерті й щоденних жебрацьких утрат...
Ні, я багатько! Як гляну назад —
скільки видатків: здоров’я, родина,
слідом за лихом — лихая година,
тиф, золотуха, сухоти, бронхіт...
Господи, щедрим же видався світ.
Нащо те щастя? Пощо ті благання?
Я утолив і останнє жадання:
маю в кишені шкоринку завжди,
в пригорщах повних слід від води...